25 березня, у таборі Майданек спочив у Бозі блаженний священномученик Омелян Ковч – ісповідник, капелан УГА, праведник України та покровитель душпастирів УГКЦ.
Омелян Ковч народився 20 серпня 1884 року у селі Космач, що на Гуцульщині, де його батько – отець Григорій Ковч, спочатку душпастирював у с. Космач, але згодом був парохом с. Цапівці при храмі св. Параскевії та полевим духівником 11-го корпусу Української Галицької Армії, а мати – Марія Ковч – походила з роду Яськевичів. У сім’ї отця Ковча, крім наймолодшого Омеляна, було четверо дітей: Ольга – найстарша дочка, Софія, Наталія та Євстахій, який був учасником Української Галицької Армії.
Дитячі роки Омелян провів у рідних краях, де навчався у школах с. Космач та с. Кіцмань. Згодом юнак поступив в Українську державну гімназію в м. Львові. У період з 1905 по 1911 роки, за старанням батька о. Григорія, навчався у Римі й здобув теологічні студії в Урбаніянському університеті, проживаючи при парафії св. Сергія і Вакха. У 1910 році, одружився з Марією-Анною Добрянською, дочкою декана Володислава Добрянського з Буковини. З Марією-Анною отець Омелян прожив до 1939 року та виховав шестеро дітей: троє синів та троє дочок. Найстаршим сином був Мирон-Яків, за ним Сергій та наймолодший Роман-Григорій. З дівчат найстаршою була Анна-Марія, Ірина-Ольга та наймолодша Лідія-Олександр.
У 1911 році Омелян Ковч отримав священичі священня з рук єпископа Григорія Хомишина та став священником священиком Української Греко-Католицької Церкви. Спочатку отець душпастирював на парафії у Підволочиськах, Скалатського деканату, Львівської архиєпархії, а у 1912 році зголосився на місійну працю серед українців католиків Югославії. Отець отримав парафію в селищі Козарац і колонії Прієдор у Боснії при храмі Воздвиження Хреста Господнього. У 1916 році отець Омелян Ковч повернувся до Галичини, де став сотрудником у селі Серники Горішні Бурштинського деканату Львівської архиєпархії, де перебував до 1919 року.
У листопаді 1918 року, в результаті українсько-польської війни, польські війська встановили контроль над Львовом. Відчуваючи збройний тиск та потребу оборони власної землі, у 1919 році на основі Легіону українських січових стрільців було створено Українську Галицьку Армію. Отця було призначено полевим духівником Бережанського Коша, де він відразу взявся до активної праці.
Про його активну участь у житті армії отець Іван Лебедович пише:
«Годі було взагалі уявити собі, що о. Ковч у час бойових дій був не на фронті. «В запіллю почекають, поки вернуся, – це був постійний аргумент отця Ковча, коли командування звертало йому увагу на великий ризик». Отець Ковч вів складну виховну працю вояків української армії, щоб останні усвідомлювали за що вони борються та віддаються своє життя. Він часто повторював: «вояк на лінії фронту почує себе найкраще, коли бачить там теж лікаря та духівника».
Українська Галицька Армія після безуспішних наступів на польське військо з метою відбити Львів, через брак боєприпасів та людських сил, змушена була відступити за Збруч.
Про події тих часів описує у спогадах донька о. Омеляна Анна-Марія:
«Під час одного з боїв о. Ковч потрапив у полон до більшовиків. Більшовики, розбивши частину армії УГА розсрілювали деяких вояків на місці, інших же брали у вантажні вагони для вивезення. В одному із таких вагонів перебував отець Еміліян. Під час дороги в невідомому напрямку поїзд зупинився посеред поля, щоб очистити вагони від померлих. Тоді ж отець Еміліян признався одному з солдатів, що він – священник, проте, зараз він сам помирає від невимовної духоти та спраги. Попросивши дозволу вийти на хвилину, щоб подихати свіжим повітрям, солдат відкрив двері та сказав: «Іди пий воду і набирай сили», а коли отець повертався, той скочив у вагон та крикнув: «Батюшка, пам’ятай молитися за Луку» і закрив перед ним двері».
Проте, невдовзі отець Омелян був схоплений польськими військами та відісланий у концентраційний табір полонених. У таких таборах було близько 500 священиків й 40 тисяч військових і мирних жителів з Галичини, які помирали внаслідок голоду, побиття та хворіб. Отець Ковч захворів сильним тифом, але за сприяння митрополита Андрея Шептицького, у 1919 році звільнили усіх душпастирів.
Саме тоді був відпущений і хворий отець Еміліян.
У 1922 році отець Омелян Ковч був призначений парохом церкви св. Миколая у Перемишлянах на Львівщині, а також храму Пресвятої Богородиці села Коросно. Він активно почав організувати релігійне і суспільно-культурне життя греко-католицької спільноти.
Дочка Анна-Марія у своїх спогадах про відродження національно-релігійного життя розповідає:
«Приїхавши до Перемишлян, на місце покійного пароха отця Костельника, о. Омелян Ковч застав своїх вірних у великій більшості спольщених або й таких, що відійшли від нашої церкви… Застав також старої будови Народний Дім, який заходом його скоро відновлено, – в нових добудовах від цього дому знайшла місце велика театральна зала та новозорганізований Український банк, а в розбудованому підвалі повітова кооперативна гартівня. З допомогою отця Ковча куплено в Перемишлянах ще й середньої будови дім, де зразу приміщувалося українське передшкілля та згодом він став осідком Сестер Служебниць, а тепер Сестер Студиток у проводі сестри Марії-Франки Ляхер. Теж подбав про частину віднови церкви і резиденції в Коросні та про будову дому Просвіти і кооперативи. Для цієї праці отець Ковч не тільки приєднав людей, але своїм незвичайним відношенням та авторитетом, хоч населення на загал не було багате, зумів придбати для всіх цих потреб відповідні фонди».
Щонеділі отець служив три Божественних Літургії, дві з них в Перемишлянах, а третю – в Коросні. Значну увагу приділяв катехизації дітей, де наголошував на важливості збереження свого обряду. Про активну працю отця Омеляна згадує польський професор Місяк у своїх спогадах: «Він демонстративно організовував богослужіння з процесіями, до яких приєднувалися і ми, поляки, бо наші стривожені священики перестали сповняти свої священичі обов’язки».
Члени родини Ковчів настільки присвячували себе потребуючим, що іноді, здавалося, занедбували свої власні потреби. Донька отця про участь своїх батьків у служінні пише наступне: «Вони усіх їх знали, знали й труднощі чи не кожної родини. Коли приходив час поминальних відправ і люди складали в жертву хліб… ми роздавали, або переказували, щоб приходили взяти його. А коли приходили свята, майже кожна багатодітна й матеріально неспроможна родина знала, що в нашому дому буде для їх дітей щось приготовлене».
Володимир Боднар, яки був довголітнім паламарем при парафіяльній церкві с. Коросно, одного разу прийшов до отця додому і був здивований ситуацією: « Я прийшов до нього, а в нього за столом сидять бідні і голодні .
У вересні 1939 року окупаційна радянська влада одразу ж почала проводити антицерковну пропаганду та боротьбу проти УГКЦ. Коли до Перемишлян прийшли радянські війська, НКВС ув’язнило багатьох поляків, багато з них було вивезено в Сибір, отець в той час ставав на їх захист. Але коли у 1940 році Омелян Ковч організував на Йорданські свята похід на ріку, де молодь поставила великий хрест з льоду та прикрасила синьо-жовтими стрічками, пароха викликали на допит до НКВС. Згодом Москва видала наказ, про ліквідацію найдіяльніших українців серед яких бачимо отця Еміліяна. Однак арешту вдалось оминути.
З приходом німецької влади населення Галичини очікувало певного полегшення, але вже через декілька днів такі сподівання розвіялися – отець Омелян заявляв: «Не надто радійте, що на місце більшовиків у Галичину прийшли німецькі війська. Це тільки гудзики на мундирах змінилися». Становище єврейського населення ставало з кожним днем все небезпечнішим. На початку жовтня 1941 року групи СС оточила синагогу в Перемишлянах, де на молитву збиралися євреї, зачинили двері та підпалили синагогу. Разом з сином отець прибіг до синагоги і німецькою мовою закликав солдатів залишити синагогу, які, врешті, відступили. Отець кинувся відкривати двері та рятувати напівпритомних.
Відомо, що після цього отець Омелян Ковч уділяв євреям Святе Таїнство Хрещення, хрестивши бажаючих біля церкви групами. Хвилюючись за подальшу доля отця, багато хто намагався відмовити його від хрещення. Він навіть строго повівся із своїм сином Мироном, який хотів відмовити батька видавати метрики євреям, але незважаючи на прохання близьких людей та численні погрози поліції отець продовжив виконувати свій священичий обов’язок. Отець Омелян Ковч уділив Святе Таїнство Хрещення більше як шестистам євреям. Більшість новоохрещених євреїв таки загинуло у гетто, але відомо, що там вони створили окрему християнську громаду, яка щиро і відкрито визнавало християнство.
30 грудня 1942 року було заарештовано німецькою владою. Перебуваючи у львівській в’язниці, було зроблено чималі спроби щодо його звільненя. Отцю Ковчу пообіцяли, що звільнять його з-під арешту, але для цього він мусить підписати заяву про відмову від подальших хрещень, але на таку заяву о. Еміліян відповів:
«Я знаю одну владу, я присягав їй, перебираючи на себе священичий стан. Мій володар Христос і я буду йому вірний», і додавав: «Закон, який залишив мені мій Володар, каже: «Хрестіть всіх у імя Отця і Сина і Святого Духа». Нема в цьому ані слова про жидів. Хто хоче хреститись, того я в ім’я цього хреститиму. Якщо ви не хочете, щоб я робив це, оді для вас одинокий вихід: подбайте, щоб мене засуспендували і завісили в правах священика і я тоді не робитиму цього»
Зі слів дочки Марії відомо спогад Петра Башука – товариша отця Еміліяна по камера:
«Старенький священик, як ще тільки засіріло надворі, стояв біля загратованого вікна. Мене пробудив шепіт його молитви, побачивши його обірвану в часі слідства священичу рясу, яка ледве трималася на покаліченому тілі, він намагався стояти та проводити Службу Божу, я прикляк і не знаю, як то воно, я ж загартований тюрмами й важкими побоями, приклякнувши, похилився і щиро розплакався. У моїй пам’яті наче сьогодні бачу образ того священника в подертій рясі з піднесеними вгору руками».
Іншу розповідь знаходимо у Василя Щербія, який описує спогад одного із співв’язнів о. Еміліяна:
«Щось неймовірно важке діялося в наших серцях, коли ми бачили як кровожадні гестапівці після тортур на українському священникові, кидали його, як якусь річ, а не людську істоту, в нашу камеру. Він майже не володів своїми ногами, вони були нерухомі. Ми допомагали йому приміститись у відносно вигідному місці, в куточку».
Кількамісячне перебування о. Омеляна у в’язниці не принесло для німецької влади бажаних результатів, отець не зрадив власним переконанням, тому було вирішено остаточно його знищити і в серпні 1943 року він був перевезений до концтабору «Майданек» Прибувши у німецький концентраційний табір «Майданек», який був розташований біля Любліна у Польщі отець отримав в’язничний номер 2399. Омелян Ковч був поселений у 14 барак, наглядачем якого був місцевий поляк Зігмунд Міллер, він не милосердно ставився до в’язнів, однак попри все це дозволив отцеві відправляти в куті бараку Божественну Літургію, а сам вдавав, що не бачить як отець сповідає і причащає своїх співв’язнів.
Почувши про старання родини, а також митрополита Андрея у справі свого звільнення, отець Еміліян написав лист дітям:
«Я розумію, що ви стараєтесь про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, о хто допоможе їм перейти ці страждання? Вони б пішли у вічність з усіма своїми гріхами й у глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть із піднятими догори головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. І так вони переходять міст вічності. Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів перебувати. Тут ми всі є рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латиші та естонці. З усіх присутніх я є одиноким священником. Не можу навіть уявити собі, що було би тут без мене […]. Не марнуйте зусиль, не можу звідси піти. Ці нещасні люди потребують мене. Я є їхньою єдиною розрадою. Залишитися тут – це мій обов’язок. Я почуваюсь тут щасливим. Тут я бачу Бога, який однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існує між нами. Можливо, наші церкви є різні, але у всіх них царює той же великий Всемогутній Бог.
Коли я відправляю Службу Божу всі вони моляться […]. Вони вмирають у різний спосіб, а я допомагаю їм переходити цей місток у вічність. Хіба це не благословення? Хіба це не є найвеличніший вінець, котрий Господь міг покласти на мою голову? Саме так. 28 Дякую Богові тисячу разів на день за те, що він послав мене сюди. Я не прошу його про нічого більше. Не турбуйтесь та не зневіряйтесь моєю участю. Натомість радійте зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов […]. Нехай Господь помилує їх».
В одному з останніх своїх листів до родини з концтабору «Майданек» отець Еміліян Ковч до своїх дітей писав:
«Прощаю вас, дорогі діти, ми вже більше не побачимось, бо я мушу вмерти за святу Божу справу, за спасення людських душ, це мусить статись, щоб відстрашити других від такого вчинку».
Після Різдва, у лютому 1944 року, отець Еміліян Ковч важко захворів. У нього були проблеми зі шлунком і цього не вдалося приховати від наглядача, який відправив отця до таборового шпиталю. Про подальшу долю о. Еміліяна більше нічого не відомо, але є документи, що вже на початку весни 1944 року його у концтаборі більше ніхто не бачив. Лише згодом стало відомо, що в’язень концтабору «Майданек» Еміліян Ковч помер 25 березня 1944 року внаслідок гнійного запалення сполучної тканини правої ноги
Під час пастирського візиту в Україну Святіший Отець 27 червня 2001 р. під час Божественної Літургії у проголосив блаженними 28 Слуг Божих, серед яких є ім’я о. Омеляна Ковча.
